Усе краще – дітям?


усе краще дітям?

Фото: GettyImages.com/Fotobank.ru

Справа була давно – на початку 90-х років. Прилетіли ми у гості до німецьких колег в місто Лейпціг. Літак приземлився із запізненням. До будинку, куди нас повинні були відвезти, близько години їзди – вирішили хазяї нас доки підгодувати шоколадками. А у них з собою діти були, розвага ж – з’їздити, гостей зустріти з Росії. І ось вручають нам шоколадки, а діти дивляться на нас. І ми, все троє, ці шоколадки їм віддаємо. Абсолютно автоматично.

Приятель, який нас зустрічає, дивиться з подивом і навіть з незадоволенням:

- Я ж це для вас купив, вам не подобається?

Потім до нього доходить, і він трохи не згинається навпіл від реготу:

- Я зрозумів! Ви ж звикли усе краще віддавати дітям! Послухайте – якби я визнав, що треба або корисно дати дітям шоколадки, я б просто купив більше шоколадок. Діти нещодавно поснідали, ми їдемо додому обідати – так навіщо їм?

- Але вони так дивилися.

- Ну, діти завжди дивляться на смачненьке з цікавістю. Ми їх не занадто балуємо – багато солодкого шкідливо.

Я згадав цю історію, коли слухав розповідь Олексія З. – справа була на психотерапевтичному тренінгу. Він скаржився на свою колишню дружину, з якою нещодавно розвівся, – як би виправдовувався:

- Вона вважає себе центром всесвіту! Завжди і скрізь насамперед треба задовольнити її бажання. Та не просто задовольнити, а ще і випитати, чого вона хоче, – інакше будь-яка ситуація для неї втрачає сенс. Коли я тільки в неї закохався, мені подобалося так за нею доглядати. Але потім-то повинне було початися звичайне життя, в якому піклуються не лише про неї. І головне, адже виросла в небагатій сім’ї, звідки у неї такі апетити? А вийшла заміж, так у неї має бути сама краща машина, найкрасивіша сукня.

- Можливо, якраз річ у тому, що її в дитинстві притискували?.

- Та ніхто її не притискував, навпаки, батько з матір’ю недоїдали, тільки щоб їй і шубку, і чобітки. Представляєте, дівчинка в десятому класі, а у неї – норкова шубка, усім подругам на заздрість. Мати-то в обідраній куртці, як зараз пам’ятаю, ходила. Я ж з нею в школі вчився, пам’ятаю, як вона цю шубку берегла, мені – я вже тоді за нею доглядав – доводилося на кожній зміні в гардероб бігати, дивитися, чи не сталося чого.

- А я, – вступила в розмову Олена С. – вважаю, що це неправильно. У мене теж дочка росте, їй зараз 13, так коли вона говорить, що хоче якісь супермодні чобітки, я їй відповідаю, що у мене у самої таких немає, не можемо ми собі цього дозволити. Чоловік у мене пристойно заробляє, але ми на квартиру збираємо, набридло по чужих кутах жити. А що у мене є, то і у неї буде. Вона коли маленька була, ми зовсім бідно жили, без чоловіка у будинку, так я із зарплати дві шоколадки купувала, одну їй давала, іншу – у неї на очах – собі на столик клала. Ну, звичайно, коли вона свою з’їдала, я з нею ділилася, але як би непомітно, а за принципом: тобі потрібно – і мамі потрібно, ти втомилася – і мама може втомитися, ти плачеш – і з мамою трапляється. Батьки – теж люди! Тоді і діти людьми виростуть.

Для дбайливих мам та татусів

Опубліковано у Ми і діти. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі не дозволені.